Як маю я журитися, Докучати людям, Піду собі світ за очі — Що буде, те й буде. Найду долю — одружуся, Не найду — втоплюся, Та не продамся нікому, В найми не наймуся. Пішов же я світ за очі, Доля заховалась; А воленьку люди добрі І не торгували, А без торгу закинули В далеку...

Брат з кордону прибув! І на цілих п´ять днів! Як Тарасик почув — за Митька порадів: стереже рубежі! І питає Тарас: — Як же там, розкажи, на заставі у вас? — В нас кордон на замку, щоб ніхто не проліз. А бійцю впам´ятку прикордонний девіз: прикордонник ніде не...

Як почуєш вночі край свойого вікна, Що щось плаче і хлипає важко, Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна, Не дивися в той бік, моя пташко. То не та сирота, що без мами блука, Не голодний жебрак, моя зірко. Се розпука моя, невтишима тоска, Се любов моя плаче так гірко. Так прощай же, прощай,...

Як страшно відкриватися добру. Як страшно зізнаватись, що людина Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати, коли вона захована помре у темряві, щоб нишком відвезти на цвинтар душ, і щастя запопасти, якого вже до ран не прикладеш. Як вабить зло. Як вабить гріх — піти світ-за-очі, повіятися з...

Як те залізо з силою дивною, Що другеє залізо тягне к собі І магнетизмом звесь, не в супокою Зціпляєсь , але в ненастанній пробі, — А як його безділля вкриє ржою, Під ржею й сила гине, мов у гробі, — Отак і серце, що, грижі стрілою Прошиблене, само з´їдаєсь в собі. Лиш праця...

Як темно стало. Десь сонце скрилось. Глуха стежинка у морок кличе; Між сірих грабів берези білі – Як похоронні свічі. Збуджаю пущі, повні дрімоти, Тривожу думи конвалій. Дерева шепчуть: "Мандрівче, хто ти? Невже ти підеш ще далі?"

Як тихо тут: земля і сонце! Уже ліщина попустила Свої світильники довгасті, І крихко розцвітає ряст. Як мирно тут: тобі на руку Упала скакавка плеската. В воді озерець джерелянки Кують задуму лісову. Прислухайся: десь за горою, За верховинами дерев, Облоки ронять краплі світла В уважні...

Як тіні ночі Посходились на тихе віче, Наповідав мені чаклун: "Люби, що я люблю: печери без криниць, І обережну павоть сну, І древню пoрохонь зірниць". Я слухав і дрімав. І враз – Пересвітилось через гай, Упало грудкою на камінь І під вільховими гілками Срібло стругає на ручай. Схопився я...

Як упав же він з коня та й на білий сніг. - Слава! Слава! - докотилось і лягло до ніг. Ще ж як руку притулив к серцю ік свому. Рад би ще він раз побачить отаку зиму. Гей, рубали ворогів та по всіх фронтах! З криком сів на груди ворон, чорний ворон-птах. Вдарив революцьонер - захитався світ! Як...